додаток 2 корюківко!

Description
1. КОРЮКІВСЬКА ГІМНАЗІЯ Корюківко моя! Моя маленька батьківщино! Яка ж покручена історія…

Please download to get full document.

View again

of 54
All materials on our website are shared by users. If you have any questions about copyright issues, please report us to resolve them. We are always happy to assist you.
Information
Category:

Science

Publish on:

Views: 0 | Pages: 54

Extension: PDF | Download: 0

Share
Transcript
  • 1. КОРЮКІВСЬКА ГІМНАЗІЯ Корюківко моя! Моя маленька батьківщино! Яка ж покручена історія твоя. 2013 рік 3
  • 2. У збірці вміщені поетичні та прозові твори учнів Корюківської гімназії різних років про події Великої Вітчизняної війни, Корюківську трагедію 1943-го року, а також зібрані спогади очевидців трагедії. Упорядники збірки: Ситенька В.А., заступник директора з ВР, Зима Н.А., педагог-організатор Художнє оформлення: Титенко І., Лучок Я., учениці Корюківської гімназії 4
  • 3. Корюківко моя Корюківко моя, моя маленька батьківщино, Яка ж покручена історія твоя О скільки ж ти пережила, О скільки ж ти перетерпіла Та ти жива, жива, жива, жива! Сини твої і доньки – все згоріло, Лиш ти жива і маєш вічно жить. Нічого, що вже коси посивіли, Душа ж горить, вогнем життя горить. Я знаю ти ж бо щастя заслужила, Нехай же Бог дає тобі життя. Корюківко моя, моя ти мила, Люблю тебе, як матінко дитя. Лілія Малиш Не стріляй! 5
  • 4. «Не стріляй!» - просила жінка німця, Своїм тілом прикриваючи дітей. Вона не знала, що перед нею вбивця, Який щодня вбиває тисячі людей. «Не стріляй! - вагітна закричала,- Я під серденьком виношую дитя!» Аж раптом – раз! І вона упала. Одним патроном він знищив два життя … «Не стріляй, - благала сива мати, - Прошу , пожалій мою сім‘ю!» А він продовжував, продовжував стріляти, Не знаючи ні болю, ні жалю… «Не стріляй, тихенько дівчинка сказала,- Я тобі свого ведмедика віддам». Та він не чув цього і її не стало. Тепер вона з землею сам-на-сам… Наш народ не має права забувати, Про часи, коли невинна кров текла.Не дай Господь іще колись отак стріляти,Не дай Господь, щоб повторилася війна. Євгенія Дуденко Корюківська сльоза 6
  • 5. Подумаю і уявляю: Війна ! Корюківка палає! Скрізь голод і терор блукає, Несамовитий крик все не стихає… Фашист людей з домівок виганяє, Невинних діток навіть убиває. І на стареньких не зважає, стріляє. Яке це лихо! Гинуть люди! За що така страшення кара? І де взялась фашистська хмара, Яка це горе принесла!? Вікторія Остапенко Корюківська трагедія Корюківка, квітуче наше місто, О скільки болю ти пережила, 7
  • 6. І ту трагедію, у 43-тім, Як спалено було тебе до тла. Карателі безжально всіх вбивали Не дивлячись на вік людей і стать. Одних спалили, інших – розстріляли, Лиш ріки крові в спогадах бурлять. І уявляєш – стоїш посеред поля, Тримає німець зброю у руках, А серце рветься, падає додолу, Матусі голос чути у думках. Там всюди крики, сльози і благання, Роки прожиті згадуються вмить. І настає той час прощання З життям, що відліта в блакить. Загалець Маргарита 8
  • 7. Титенко Ірина Вічна пам‘ять! 9
  • 8. Палав незгасимо вогонь, Чорніло від диму повітря І сльози, благання людей У Бога молили спасіння Безжальний, бездушний кат, Прийшов, щоб загарбать всю землю, А наші тоді земляки Кричали перед смертю нестерпно. Палала Корюківка декілька днів… Сім тисяч безвинно убитих І спалених просто живцем Жінок і дітей безневинних. І в пам‘яті розповідь тих Хто чудом залишився жити, Хто згадку крізь пекло проніс І навіки пішов відпочити. І в наших серцях як вогонь, Хай пам‘ять залишиться вічно! Роман Камка В том далёком бою Люблю я близких и родных, Люблю я всех, а больше их… Тех, кто погибли в том бою За верность, славу, жизнь мою. 10
  • 9. Но как смогу благодарить Сказать: «Спасибо» и любить?.. Мне неизвестных тех солдат, Что в дождь и снег, и даже в град Стояли насмерть за всех нас. Плеч-о-плеч бились, погибали, В тех адских муках жизнь спасали; Жизнь не свою и не родных, А нашу жизнь – детей своих! Но нет в живых их. Как мне жаль! Стою, смотрю куда-то вдаль И вижу их бойцов младых: Каких-то странных, неживых, Каких-то страшных, всех в печали; Да, были годы. Жизнь отдали. И страшно мне Как говорят вновь о войне. О тех героях и солдатах, О тех младых парнях, ребятах, Которым мы не можем даже Сказать хоть слово в жизни нашей, Благодаря которым мы живём И жизнь с медовой чаши пъём. Артём Камка *** На холодной земле Стоит город родной, Почему-то окутан Тревожною мглой. А над городом ночь, 11
  • 10. А над ночью луна И сегодня луна Каплей крови красна. Каждый знает: луна Так красна неспроста, Каждый знает: вчера Началася война. И сожмётся в груди Сердце с болью большой Страх окутает нас Пред войной роковой. Что же делать теперь? И куда нам бежать? Каждый хочет ответ На вопрос свой узнать. Но ответ не звучит. И не будет звучать Не дано уж теперь Нам всю правду узнать… И на город родной Наступила война И не даром была Каплей крови луна Татьяна Терещенко ВІЙНА Кров, страждання, біль і муки Принесла народу на плечі війна. Стрільба, а материнські руки Дітей ховають, та дарма: 12
  • 11. Фашисти згоняли всіх батогами Палили немічних й малих… Біжить дитинка, кличе маму, А мами вже нема в живих. Корюківка пройшла цей шлях пекельний, Цей страшний путь, під назвою війна І біль наш буде вічній ,безкінечний, Та в памяті ж залишиться вона. Хобел Катерина *** Війна скінчилася у травні Коли птахи співали всі. Війна скінчилася весною Коли цвіли усі сади. Але не всі здійснили мрію, 13
  • 12. Не всі до свята дожили. Не всі оті герої славні, Раділи, що нарешті ми перемогли! Я буду пам‘ятати всіх. Хто кров за мене проливав, Моє майбутнє захищав, Мою весну оберігав. Спасибі Вам, захисники, І уклін Вам до землі. Травневі квіти теж для вас, І поцілунок мій в цей час! Марина Хзам Страх війни Журавлі летіли від хати І нічого їм було втрачати Небо блакитне за мить посіріло, Все навкруги горіло. Земля вогнем палала , 14
  • 13. А по щоці – сльоза стікала. Втратили люди спокій І не кличе до себе степ широкий. Всі пішли воювати, Рідну землю від ворога захищати, Бо фашисти кляті, батьківщину захопили, Ворожнечу і ненависть в людей вселили. Багато крові пролилося тоді, Боже, не допусти ніколи такої війни. Анна Теселько Корюківщина О рідна Корюківко, не згадуй! Ті не прохані, І страшні часи. Бо карали всіх, за правду, Не згадуймо, Мій рідний не проси! Бо тяжко, дуже тяжко. Йшли ми по життю, Неначе по неволі 15
  • 14. Чому ніхто не скаже: «Корюківко! Люблю!» Що трапилось? Неначе.... Корюківка пала! Чому не прохана неволя, З собою смерть вела? Ну що ж ви? Рідні! Неначе силонька здала!? Наберемося, Мужності й терпіння. Бо ніхто не вирве, Любов нашу до Корюківки з корінням Дякую! Я дякую тобі, Господь! Що вкраїноньку мою не кинув, Бо тепер, Всі ми живемо, І ти, і я А землі наші рясно процвіта! Даша Борсук Молитва Дай пам‘яті нам, Святий Боже! Війну ту забути не можна! Бо гріх забувати солдата, Що вирвав свободу із рук ката. 16
  • 15. Бо страшно забути руїни, спустошені села і сина, Якого згорьована мати не стомиться вічно чекати. Не маємо права забути Корюківку спалену Й пута фашистські, що світ оповили. Дай, Боже, нам мудрості й сили Війні на заваді стояти, Мир міцно й достойно тримати, Бо доки в нас пам‘ять палає,- Мир люта війна не здолає. Максим Макуха Спалена Корюківка Вона тримала в руках немовля Й рученята йому цілувала. І здавалось раділа земля, Що їй доля дитину послала. Але сльози неначе струмок, По щокам сповзають додолу. Вона просто одна із жінок, Яка більше не має дому. 17
  • 16. Вона просто одна із тих, Чию хату безжально спалили. Не лишили нікого в живих – Корюківку вщент розгромили… А ця жінка ховала лице, Щоб малого слізьми не злякати. Її батька спалили живцем, На очах застрелили матір… Їй єдиній вдалося втекти До грудей притиснувши сина. Крізь ліси, поля та мости Вона бігла, летіла щосили… Про це довго мовчали колись, Але зараз говорять відверто. Україно, устань й помолись, За тих, хто згорів в сорок третім. Євгенія Дуденко *** У наших душах вічно живі Бійці за правду і свободу. Бійці могутні і сміливі, Своєму віддані народу. Ми не забудемо ніколи Тих, хто життя своє віддав За рідну землю, рідну мову, Хто до кінця за це стояв. Вони боролися за право 18
  • 17. У своїх хаті мирно жить, І їм вдалося це на славу, Вдалось фашистів тих розбить. Ось – здобули цю Перемогу, Та виграли оцей двобій, І чесно вийшли на дорогу, А зараз ми йдемо по ній. Дорога ця веде в майбутнє, В майбутнє , чисте і святе, А за плечами незабутнє, Не забувається таке. Андрій Барабаш 19
  • 18. 20 В ПАМ‘ЯТЬ ПРО «ЧЕРВОНИЙ БЕРЕЗЕНЬ» 43-ГО (роздуми гімназистів)
  • 19. Рубей Ольга Сповідь ангела Я мовчав про це довгих 70 років. Тримав при собі всі страхіття тих часів. І ніколи про це не говорив. А кому і як? Адже серед живих людей мене вже давно немає. Чи ангели вміють говорити так, щоб їх почули на землі? Не знаю, але спробую, бо мовчати далі вже немає сил… …Усе почалося світлого березневого ранку. Мати пішла до сусідки по молоко, батько- латав чоботи. 10-річний братик Василько зранку гайнув кудись. Мати завжди сварилася, що бігає десь днями, а йому – абищо. Я вже давно прокинувся, але вставати з теплої печі дуже не хотілося. Мене звуть Миколка і мені – 9 років. У хаті так смачно пахне борщем! .. Ураз ранкову дрімоту пронизав крик матері, яка кулею забігла до хати :»Німці! Німці! Палять хати, людей, розстрілюють! Тікаймо!..». Від того крику, якогось страшного, звіриного, батько аж зблід. А потім хутко схопив мене на руки, натягнувши якусь одежину. А мама стривожена все кликала Василька… Розхристана, вона бігала довкола хати, сподіваючись відшукати його. Але братик, мабуть , знову десь завіявся. Мама несамовито кричала, а з нею ридав і я, малий, ще не усвідомлюючи усього жаху від того, що коїлося. Лише батько заспокоював нас, мовляв, усе буде добре, все буде… Ми тікали городами, бо на вулиці вже чулися постріли і незрозуміла мені, чужа мова. І німецький дикий регіт, від якого 21
  • 20. хотілося плакати ще дужче. Над містом повисла густа хмара диму і , здавалося, що палає все навкруг. « Ой, людоньки! Що ж це коїться?! – почулося з іншого боку вулиці. – Що ж це ко…» А потім – зойк різко обірвався, а мама чомусь стала плакати ще голосніше, не перестаючи кликати Василька. Батько взяв матір за руку, а мене міцно притулив до себе:»Тримайтеся, мої любі, тримайтеся! Нам би дістатися лісу, а там …» Це були останні його слова. Тато якось одразу опустив руки, і ми вдвох упали на сніг. «Ой!» - лише зойкнула мама і впала поряд. «Мамо!Тату!..» - я не знав, до кого притулитися. Вони обоє дивились у небо якимись незрячими, каламутними очима і нічого не відповідали. Враз із-за старої груші я помітив трьох німців, які направлялися до нас. «Нам би дістатися лісу…» - майнули й голові батькові слова і я – кинувся тікати. Мені здалося, що так швидко ніколи до цього не бігав! Останнє, що почув за своєю спиною, - сміх чужих солдатів і постріл, один… Їхня куля таки наздогнала мене… …Щороку, на початку березня біля Пам»ятника жертвам фашизму у моєму рідному місті збирається багато людей. Серед них і старенький 80-річний дідусь зі своїми правнуками. Це мій брат Василь ! Йому одному з нашої сім‘ї вдалося врятуватися тоді, коли німці палили Корюківку і знищували її жителів. Тут , на небі, з мамою і татом ми радіємо за нього. Як і за всіх людей нашого чудового краю, які відродили і розбудували зруйноване вщент місто. А нашої хати вже давно немає. На тому місці побудувалися інші люди. Але кожної весни у повітрі все одно вчувається запах маминого борщу з печі… Мінко Марія 22
  • 21. Як відомо, в історії нашої держави траплялось багато лих та тяжких випробувань. Та серед її сторінок є одна, яка привертає найбільше уваги, найтемніша сторінка – Друга світова війна. Війна - це саме по собі явище страшне й жахливе, але такої війни, як та, що у 40-х роках ХХ ст. спіткала долі ні в чому невинних людей, у світовій історії ще ніхто не бачив. Нечувана раніше жорстокість забрала за офіційними даними 50- 55млн. людських життів, але страшно навіть уявити, що насправді ця цифра в декілька разів менша, ніж та, що відповідає дійсності. Це широкомасштабне лихо не оминуло й нашого містечка. Населення Корюківщини, яке тільки оговталось від останніх подій, навіть не здогадувалось про те, що найстрашніше ще попереду. Адже ще до війни Корюківка стрімко процвітала. Надзвичайно працьовиті корюківчани любили своє містечко та намагалися робити все для його розвитку. Постійна тяжка праця та завзяття давали свої плоди:успішно працював цукровий завод, а також завод молочної промисловості. На вулицях міста завжди лунав дитячий дзвінкий сміх. Люди, хоч ще і не були досить щасливими, але все ж у їхніх серцях запалав вогник надії, надії на краще життя… Та хто ж тоді міг подумати про те, що зовсім скоро всього лише протягом 3 діб за наказом німецького ката маленьке мирне містечко знищать, зітруть з лиця Землі майже з усіма його жителями? 23
  • 22. 1-3 березня 1943р. Саме ця дата є найкривавішою та найсумнішою в історії не тільки нашого міста, але й всієї нашої держави, саме ті події, які сталися на протязі тих трьох днів ми називаємо корюківською трагедією. За цей дуже короткий час по звірячому було вбито 6700 корюківчан і спалено 1290 дворів. Цю трагедію не можна забути, не можна викреслити з нашої пам’яті. Вона і досі доноситься до нас крізь десятки років. Відлунням тих подій є спогади очевидців, сплюндровані та скалічені життя більшості з них. У кожної людини жорстокі німецькі солдати забрали щось найцінніше: у когось родину, у когось домівку, а у когось навіть життя. Не стала винятком і моя сім’я. Декілька років тому, коли я була ще маленькою, мені стало цікаво дізнатися про ті страшні події сорок третього року. Я попросила бабусю розповісти мені про те, що тоді пережила її родина. Мене дуже вразила ця розповідь. «Одного дня, а саме 1 березня, до нашої хати прийшла налякана сусідка: «Німці! Вони зараз прийдуть до вашої хати. Тікайте!» - почала моя бабуся, і я помітила, як на її очах забриніли сльози. - Ми тоді дуже злякалися, тим більше наша родина вже не вперше страждала від війни: у 42-му поліцаї закатували мого батька,йому було всього лише 29 років, тож ми залишилися втрьох із маленькою сестричкою та матір’ю. Часу не було. Мати розуміла, що треба негайно тікати. Ті, хто не потрапив до рук німців та мадяр, тікали до болота неподалік від нашої хати. Ми не стали винятком, залишивши всю худобу, пішли рятуватися, не знаючи що на нас чекає, чи смерть, чи спасіння, але іншого виходу не було, кожен хотів вижити. Всі сиділи у холодній воді 3 дні, але бажання жити було сильнішим, аніж холод. Моя молодша сестричка тоді була ще зовсім 24
  • 23. маленькою і постійно плакала, саме тому обурені люди виганяли нас, але ми не йшли, тим паче солдати знали, де ми ховаємось, але боялись іти до болота, лише стріляли, та всі лежали майже з головою у воді, і влучити в когось було дуже важко. Ці три дні я запам’ятаю назавжди. Але найгірше було ще попереду. – бабуся почала плакати, сльози жалю все більше і більше наповнювали її очі, та все ж вона продовжила свою розповідь. – Звідти вийшли не всі. Ті, хто витримав цей жах далі пішли своєю дорогою. Коли ми дісталися до нашого двору, то побачили сам лише попіл, від нашого господарства нічого не лишилося. Але, вийшовши на вулицю, жах та біль охопив наші серця. Від міста, яке ще кілька днів тому біліло своїми чепурненькими хатинами, нічого не лишилося. Самі лише згарища та руїни довкола, а ще… море крові, усюди вона лилася рікою. Те явище не можна описати словами, та й побачивши на власні очі,не одразу розумієш, чи це сон, чи це насправді. Ми йшли, а в серці панувала туга за тим, що ще зовсім недавно було нашою найріднішою домівкою, мозок просто відмовлявся вірити в те, що це наша Корюківка, наше містечко…Ми пішли до родичів у сусіднє село. На щастя, і сестричка, і мама залишилися живими, ми врятувалися і ще дуже довго згадували ті страшні роки…» Бабуся закінчила свою історію, а я ще сиділа мовчки і намагалась уявити те, що вона мені описала, але не виходило. Як взагалі можна уявити цей жах!? Як можна уявити таку жорстокість!? Звичайно, я зростаю у мирі і тому не можу цього збагнути… Моя бабуся тоді була ще молодшою за мене, але вже в свої юні літа вона на собі відчула той біль втрат, який сіяла жахлива війна. Таких, як вона були мільйони, але таких трагедій, як корюківська можна злічити на пальцях однієї руки. А ті події, 25
  • 24. які сталися у вирішальному для Корюківки 43 –му заслуговують, на те, щоб про них знали і говорили в усьому світі. Я хочу, щоб історія мого міста не забувалась, і ми всі пам’ятали про тих людей, які поклали своє життя заради того, щоб зараз ми жили у мирі та злагоді. Біжовець Юлія Життя будь-якого міста – це не лише сьогодення, і плани на майбуття, це також те, що належить історії – минуле.На жаль чи на щастя, історію не можна змінити, бо вона - минуле, а час не має зворотного відліку. Але історію треба пам’ятати, щоб черпати з її сторінок не лише знання, а й наснагу працювати в ім’я майбутнього. Людській пам’яті властиво забувати. Але те, що творили фашисти 1-3 березня 1943 року в нашій рідній Корюківці, ми не забудемо до кінця своїх днів. Минає 70 років з часу трагедії, що відбулася у роки Великої Вітчизняної війни з мирним населенням Корюківки Чернігівської області. Близько семи тисяч жителів було розстріляно і спалено живцем у цьому поліському місті. Багато 26
  • 25. років про ці події 1943 року було заборонено навіть згадувати, і, на жаль, інформації про неї зовсім мало. Сьогодні розсекречено архівні документи, які вражають масштабами трагедії, яку вчинили фашисти над мирним населенням Корюківки. Залишились живі свідки цього жахливого злочину, і згадувати проті події їм надзвичайно боляче і гірко. Уночі 27 лютого 1943 року партизани з’єднання Федорова розгромили німецький гарнізон. Визволили в’язнів з тюрми – сім’ї партизанів, активістів з усього району. Уранці 1 березня 1943 року за наказом німецького генерала А. Хойзінгера почалася кривава розправа над мирними жителями. Місту судилося щезнути з лиця землі разом з усіма своїми жителями. Під виглядом перевірки документів жителям міста запропонували з’явитися на центральну площу. Людей партіями по 50 – 100 чоловік заводили до клубу, їдальні, ресторану, інших громадських місць і там розстрілювали. Німці вдиралися до будинків і убивали всіх, кого заставали на місці. Не було пощади ні жінкам, ні дітям. У місцевому ресторані йшла п’яна гульня фашистів. Очманілі від спирту садисти – есесівці вимагали розваг. І тоді з вулиці до ресторану почали приводити жінок. Тут же серед столиків під звуки губних гармошок, жінок ґвалтували і вбивали. Потім, вийшовши з ресторану, стріляли з автоматів по натовпу. Обливали бензином живих і мертвих і підпалювали. Вбиті лежали в багато шарів вище вікон, чулися крики… Це підтверджують спогади Валентини Скороход : «Думали, що вбивають партійних. А потім бачимо – усіх. Дітей і 27
  • 26. дорослих кидали у вогонь». Карателі діяли з особливою зухвалістю та жорстокістю. Розповідає свідок кривавої розправи Ніна Савеліївна Громова: « У хаті залишилася мала дитина. Подумала, що дитину не вб’ють. Хай залишається у колисці, бо почне кричати і нас помітять. Але, повернувшись, побачили застрелену в колисці дитину. Не віриться, що таке було, але ж… Ізверги!» «Моя маленька дочка лежала в мене на грудях, коли в нас почали стріляти в ресторані. Заганяли тут як худобу на бойню...Фашист поцілив мені в око... і я більше нічого не пам’ятаю. Трьох моїх діточок було вбито. Навіть поховати їх не довелося... спалили їх кляті кати», – згадував Євген Римар. « Було страшно дивитися, кругом кров, люди лежали в калюжі крові. Жінка тримала дитину, якій був усього рік, то пострілом попав їй німець у груди, а голівку дитини зовсім кулею розірвало. Поруч з ними лежала моя сестра, голова була розірвана теж, кров текла широким струмком…»,- згадує очевидець трагедії Кузуб Галина Тимофіївна. Спогади уцілілого мешканця, священика Всеволода Дагаєва:«…зайшовши до ресторану я побачив там гори вбитих людей і калюжі крові. В Олексіївці, куди я пішов відразу після цього, було те ж саме: у будинках і просто на подвір’ї лежало по 20-30 трупів. Частину будинків із трупами гітлерівці спалили першого дня. На другий день тривало те ж саме. Були випадки, коли людей живими кидали у вогонь». Мене вражає жорстокість німців до жінок, вагітних
  • Similar documents
    View more...
    We Need Your Support
    Thank you for visiting our website and your interest in our free products and services. We are nonprofit website to share and download documents. To the running of this website, we need your help to support us.

    Thanks to everyone for your continued support.

    No, Thanks